У Луцькому міському центрі зайнятості відбувся семінар для роботодавців на тему: “Взаємодія заради сприяння працевлаштуванню соціально незахищених категорій громадян, в т.ч. інвалідів”, в роботі якого приймали участь представники відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Представникам кадрових служб підприємств міста роз’яснено, що працевлаштування жінок, які мають дітей віком до 6 років, молоді, дітей (сиріт), осіб з інвалідністю та передпенсійного віку, осіб звільнених після відбуття покарання та інших осіб, які тривалий термін залишаються безробітними будь-якими іншими методами надзвичайно складно.
Для забезпечення конкурентоспроможності безробітних та підвищення їх кваліфікаційного рівня запроваджено таку форму професійної підготовки, як стажування на виробництві. Завдяки стажуванню незайняті громадяни мають можливість відновити та удосконалити свої знання, набути досвіду практичної роботи, підвищити професійний рівень та зарекомендувати себе, а роботодавець – отримати працівника, знаючи його ділові та професійні якості.
Направленню на стажування передує профорієнтаційна робота, що проводиться з метою підготовки безробітних до процесу соціально-психологічної адаптації на робочому місці. Як правило, стажування проводиться на конкретних посадах або робочих місцях за умови подальшого працевлаштування та триває від 1-го до 3-х місяців після укладання договору про стажування між підприємством та центром зайнятості.
Поряд з тим, наголошено, що одним з основних методів працевлаштування осіб соціально незахищених верств населення є надання компенсацій роботодавцям, в тому числі за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів. Роботодавці, а це представники кадрових служб з 8 підприємств міста, з розумінням сприймають необхідність працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту.
Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” передбачено 4% норматив працевлаштування людей з інвалідністю, який є обов’язковим для всіх підприємств незалежно від форми власності та сфери господарювання. Деякі підприємці вбачають у цій нормі зайве навантаження, інші йдуть на працевлаштування людей, які мають інвалідність, насамперед, щоб уникнути адміністративно-господарських санкцій, які накладають на тих, хто не забезпечує виконання нормативу. Хоча є і такі роботодавці, що відчувають свою соціальну відповідальність як перед конкретною людиною, котра звернулась у пошуках роботи, так і перед суспільством узагалі.
В Україні лише у 2007 р. люди з інвалідністю отримали право на статус безробітного та відповідну матеріальну допомогу. Доти вважали, що вони потребують лише соціальної допомоги і не можуть бути повноцінними учасниками ринку праці. Однак залишається ще ціла низка перешкод на їхньому шляху. Це й суто архітектурні бар’єри, які вони мають долати, дорогою на роботу, і власне на місці роботи, упереджене ставлення роботодавців та колег, і нестача знань та кваліфікації.
Щоб залучити таких осіб до відкритого ринку праці, потрібні конструктивні підходи до організації зайнятості. Слід пристосувати робочі місця, використавши спеціальне обладнання та програмне забезпечення, адаптувати посадові обов’язки, режим праці та відпочинку до їхніх індивідуальних потреб. Ефективними способами підтримки на робочому місці є програми наставництва, соціального супроводу, тренінги з ефективної комунікації. Дедалі більше фірм цікавляться реальними прикладами, як це зробити.
